Надворі було ще по літньому тепло, тому студенти, які 14 вересня 1992 року поверталися з практики в кузові 130 ЗІЛу відчували себе комфортно і свіжий вітерець тільки лагідно пестив молоді загорілі тіла. Ніщо не передвіщало біди. Та  водій просто не зреагував на Т-подібне перехрестя і машина полетіла прямо з дорожнього насипу.

Андрій вилетів по інерції з кузова, відчув різкий біль і свідомість на якусь хвилину покинула його. Потім він побачив як однокурсники поволі йдуть до дороги. Спробував зробити те саме, але ноги не слухались і було якесь дивне відчуття занімілості вниз від сонячного сплетіння… 

Лікарі після операції підтвердили найгірші прогнози – перелом хребта і травма спинного мозку. Вердикт однозначний – довічне перебування в інвалідному візку, розлад органів тазу і ще букет неприємностей.  “Я ж був одним з найздібніших  на курсі, невже я отак і залишуся в свої роки приреченим?” Ні, ні і ні! Свідомість відмовлялася вірити в це. Теплі мамині руки турботливо заміняли пелюшки, а очі любимої дівчини Галини говорили: “ Я не кину тебе ні за яких обставин…“Андрій зрозумів для себе, що тільки в боротьбі він зможе досягти хоч чогось в житті. Спершу це була боротьба за те, щоб витримувати довгі, нескінченні часи нерухомого перебування в ліжку після яскравих насичених подіями студентських днів. Після чотирьох місяців пасивного лежання отримав дозвіл лікаря на активну роботу з тілом і  «балканська рама», гантелі стали його помічниками в укріпленні ослабленого тіла. Все давалося не простими зусиллями, під гнітом того, що кінцевий результат несприятливий, але він щоденно займався.

Через пів року Андрій сів на візок. Світ відразу ж розширився, але не на багато.Вияснилося, що навкруги пороги та східці, які не так просто долати. Так сталося, що буквально за 300 метрів від дому було приміщення спортивного клубу інвалідів. Андрію не сподобалось спілкування з людьми давно пригніченими горем, які находили розраду у примітивних (як на його думку) радостях життя. Добровільні тяжкі виснажливі тренування зовсім його не радували. Андрій зрозумів, що навіть найтитанічніші спроби й тренування не дозволять йому пересуватися швидше й легше, ніж на візку. Треба було шукати свій новий неповторний шлях самоствердження. Галинка увесь час була поруч з ним, допомагала словом і ділом. Для всіх стало зрозуміло, що вона нікуди не збирається йти від Андрія. Їхні батьки влаштували їм скромне весілля і подарували однокімнатну квартиру. Андрію захотілось наповнити її гарними меблями і створити зручні умови проживання для своєї коханої. Власної пенсії і зарплати дружини, яка до того ще й навчалася, було явно мало. Сподіватись на допомогу батьків, у яких була ще й менша сестра, не хотілося, тому він посилено шукав можливості десь заробити. Країна була в стадії перебудови і на одному з великих військових заводів підприємливі кооператори відкрили цех по складанню бензинових паливних фільтрів. Монотонна робота не втомлювала, бо після «чотирьох стінок» було приємно працювати в колективі, переконатися в тім, що вдається вирішити проблеми з порушенням тазових органів і виконувати норму нарівні з іншими, ба, навіть більше. Це останнє доставляло йому особливу втіху і віру в те, що більш значні досягнення ще попереду.

І нагода не заставила себе довго чекати. Мама принесла з банку списаний 286-й комп’ютер, який чомусь там перестав працювати. Комп’ютер в його руках ожив. Андрій і до того цікавився літературою про комп’ютери, але тепер він просто поринув у цю стихію, вивчав мови, писав програми і відчував, що він на декілька порядків вище від багатьох своїх ровесників і старших людей. Правда, ніде його в всерйоз не сприймали. Хіба що в міському товаристві інвалідів, але довго засиджуватись там було не цікаво. Тільки для налагодження зашарпаного, ще більш затертого комп’ютера, який часто виходив із ладу, він туди і приїжджав. Робив усе це знічев’я з поблажливою посмішкою із думкою про марну трату часу. Та саме там в один з приїздів його побачив бізнесмен Володимир, який тримав при товаристві фірму, що знаходилася  на центральному ринку і торгувала нафтопродуктами. Андрій з радістю погодився, бо апаратура в фірмача була першокласна, робота – не монотонна і оплата в кілька разів вища від окладу складальника фільтрів. Не спинило його те, що кожного дня треба було долати візком 10 км за будь-якої погоди: в дощ, сніг, вітер, ожеледицю, жару і холод. Володимир не робив ніякої скидки на травму. Навпаки, як колишній військовий, він вважав за обов’язок вишколювати молодого хлопця, що не знав служби в армії. Інколи він аж занадто старався в цьому, не розуміючи як іноді тяжко відпрацьовувати цілий робочий день з повною віддачею. Андрій робив і переробляв масу найрізноманітнішої роботи, але часто в подяку отримував тільки насмішки. В решті-решт він перейшов до сусідньої приватної фірми, що була в цьому ж коридорі. Тут торгували продуктами. І хоч дорога до роботи залишалася такою ж важкою, проте тут до нього відносилися з повагою і доручили вже не тільки комп’ютер, але і керування людьми, бо ніхто краще і швидше не вмів орієнтуватися в обстановці ринку, пам’ятати сотні специфікацій продуктів, людей, фірми поставщиків і т.д.

Андрій обладнав свою квартиру, зробив до неї пандус, в усіх кутах стояла найновіша електронна техніка, 220 літровий акваріум радував екзотичними рибками хазяїнів і гостей. Галинка закінчила навчання і зарплата її теж суттєво зросла. Прийшов час і Андрій сів за кермо свого першого авто. Спочатку йому було інколи навіть приємно згадувати тяжкі фізичні навантаження, які ніяк не зрівнювалися з нервовим напруженням на машині, а вже через пів року не уявляв як він так багато часу й сил тратив на тяжку виснажливу дорогу, коли можна комфортно дістатися з роботи додому. Здавалося б, можна й розслабитися, але Андрій і далі уперто продовжував вивчати бізнесову справу і вдосконалювати свою майстерність. Якщо раніше він пересідав у ліжко й засинав із втомою в руках, то тепер він провалювався в сон з головою, що гуділа від нервового перевантаження. Прийшов успіх. Він був не тільки в тому, що Андрій купив нову, чудову представницького класу, машину, його поставили замісником керівника  фірми, в його авторитеті ніхто не сумнівався, але й в тому, що в них з Галинкою на восьмому році подружнього життя народився син Роман. Тут уже з’явилися нові приємні клопоти і переживання. І ще більше зріс стимул до роботи. Купили нову квартиру в більш комфортному районі, яка вже передбачала і окрему кімнату для малюка і престижний дитячий садочок поруч. Сусіди вирішили, що до них вселився синок багатого бізнесмена, який найняв працівників для переобладнання в’їзду до квартири, їздить кожного дня на прогулянки і отримує чималі дивіденди від татуся. Мало хто з них знає про історію його життя і якими зусиллями він зумів сам усе це зробити. Андрію ніколи спинятися для розмови із бабусями біля під’їзду, чи чоловіками біля палатки з пивом, бо робота займає всю увагу. Зараз він твердо стоїть «на ногах», хоч спинний мозок так і не відновився, а ноги інколи мучать нестерпні болі, з якими знову ж таки можна боротися тільки роботою, що заполонює всі куточки мозку і витісняє з них негативи. «Я б хотів позайматися фізичними вправами, але ж всі спеціалісти працюють тільки в робочий час. В неробочий час немає ні спеціалістів, ні бажання, так що у мене зараз замкнуте коло» - жартує Андрій. Тут уже вимальовується наша загальнодержавна біда – ніхто не припускає, що люди на інвалідних візках можуть мати потребу після робочого дня сходити до тренажерного залу. Не треба зайвий раз казати, що пандуси в таких закладах рідкість. Але це не стало б перешкодою для нашого героя – просто нам бракує спеціалістів-реабілітологів, які б працювали з такими людьми в фітнес індустрії у вечірні часи. От і виходить, що робота, як завжди, дається не легко. Та попри все, Андрій налаштований тільки на хороше, він працює для рідних людей, які, в свою чергу, поважають, люблять і цінують його. 

Автор Сергій Чумак

Опубліковано у Всеукраїнськійгазеті "Сила духу"

 за 4 листопада 2010 року