Хвороба
Я не знала, що існують люди, образно кажучи, зроблені з кришталю, для яких будь-яка травма може обернутися страшною невиправною трагедією.
І коли Петро розповів мені, що він страждає на гемофілію, не хотілося думати про лихе... Та і як про це думати, коли тобі лише двадцять, і ти «по вуха» закохана у високого, широкоплечого, білявого хлопця із зеленими розумними очима, які немов би приворожують тебе.
Потім я звичайно дізналася, що гемофілія - це невиліковне генетичне захворювання, пов'язане з порушенням згортання крові. Тому при незначних травмах або навіть внаслідок м’язового напруження під час рухів тіла, може виникнути сильна тривала кровотеча. Носіями спадкової ознаки хвороби є виключно жінки, але страждають на неї переважно чоловіки.
Інколи гемофілію називають царською хворобою, адже відомо безліч випадків, коли на неї страждали короновані особи, наприклад, Леопольд, герцог Олбані (син Вікторії - імператриці Великобританії), Олексій Романов - син останнього російського імператора Миколи ІІ та ін.
Особисте
А тоді, у 1988-му, здавалося, лише тільки все розпочинається… Ми у двох - випускники Кіровоградського педагогічного інституту: Петро – історик, а я – філолог. Наприкінці четвертого курсу вирішили побратися і разом вступити у спільне самостійне життя, виховувати дітей, стати справжніми професіоналами обраного професійного шляху, а головне, любити один одного, не зраджувати, допомагати у тяжку хвилину, тобто бути щасливими.
Творчість
Часто Петро розповідав про те, що навчання на історичному факультеті педагогічного інституту – це не тільки здобуття професійного фаху, а й покликання. Ще у період студентства він багато читав історичної (художньої, документальної) літератури, пробував писати свої перші наукові праці. У пошуках необхідних фактів звертався до краєзнавчого музею, державного архіву Кіровоградської області. Тож значних складнощів щодо пошуку місця роботи не виникло. По завершенні навчання він став співробітником історичного відділу обласного краєзнавчого музею.
Саме там, маючи величезний доступ до отримання унікальної краєзнавчої інформації, Петро із завзяттям взявся до розробки таких на той час недосліджених тем, як козацтво на території Кіровоградщини, наслідком чого з’явилися його статті “Бугогардівська паланка”, “Ми теж козацького роду”, що потім увійшли до ґрунтовного дослідження “Козаки не за порогами” та книги “Краю мій, або Запорозька слава Серединної України”. Паралельно козацькій розроблялась й гайдамацька тема. Одна за другою виходять у світ його наукові праці: “Гніздо шершнів”, “Гайдамаки”т та ін.
Великий резонанс у пресі викликали й наукові розвідки, пов’язані з появою та існуванням на території області національних меншин, зокрема “Євреї в Єлисаветграді”, “Греки в Єлисаветграді” та ін.
На той час у співавторстві з видатними краєзнавцями Павлом Босим та Миколою Тупчієнком написано та підготовлено до друку у книгу “Історія. Єлисаветград" та спільно з Геннадієм Коганом розпочато написання праці “Невідома війна. ОУН-УПА на Кіровоградщині”. Його історико-краєзнавчі нариси з’являлися на сторінках газет “Молодий комунар”, “Кіровоградська правда”, “Вечірня газета”, “Єлисавет”, “Народне слово”, журналі “Поріг” та інших часописах. Також видавав роман-газету “Калейдоскоп”, у якій друкувалися художні твори, написані у співавторстві з Олегом Бондарем.
У 1992 році Петро обраний головою Кіровоградського міського осередку Всеукраїнської спілки краєзнавців. Того ж року у відділі краєзнавства і рідкісної книги Кіровоградської обласної універсальної бібліотеки ім. Д.Чижевського було створено іменний каталог його праць.
За активну наукову та краєзнавчу діяльність у 1996 році Петрові Кизименку запропоновано стати співробітником Державного архіву Кіровоградської області. Він з натхненням взявся за справу, адже нова робота відкривала перед нові обрії. Так, у світ вийшли цикл дописів на захист історичної назви обласного центру, праця, цикл досліджень “Наш край 80 років тому” тощо.
Серед названих праць, особливе місце у творчому доробку Петра займають огляди єлисаветградської преси 1917-1918 років із циклу “Наш край 80 років тому”, що друкувалися в “Вечірній газеті”, та серія нарисів про видатних людей, чиє життя пов’язане з краєм.
Хвороба
На жаль, людина, хвора на гемофілію, приречена на нетривале життя. Щоб залишити добру пам’ять про себе, Петро багато працював, інколи долаючи страшний біль, який з кожним роком ставав все виснажливішим та забирав більше життєвих сил на його подолання.
На мої запитання: навіщо це потрібно, не легше було, шануючи кожну хвилину, працювати вдома, отримуючи хоча і незначні, але надійні кошти допомоги по інвалідності, Петро рішуче відповідав, що життя за принципом «равлика-павлика» не для нього. «Я хочу, щоб наші діти пишалися тим, що зумів зробити я».
«Пам'ять степів»
Йому було лише 33-и, коли страшна хвороба поставила крапку його невтомному творчому пошуку, бажанню бути самореалізованим і прагненню самовдосконалення, але не творчості. Громадськість високо оцінила його наполегливість і цілеспрямованість. У 1999 році за роботи з історії козацтва, підготовлену до друку у книгу “Історія. Єлисаветград” Петро Кизименко посмертно став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені В.Ястребова. А 2003 року виходить книга краєзнавчих нарисів “Пам'ять степів”, що стала спробою вирізнити територію Центральної України як колоритного, специфічного регіону української землі за різних часів існування. Книга надрукована у Поліграфічно-видавничому центрі “Мавік” за кошти видавців та за фінансової підтримки відділу культури обласної державної адміністрації й Міжнародної акціонерної авіакомпанії “Урга”.
Вже минуло дванадцять років після його смерті: стали дорослими наші діти, які сьогодні навчаються, намагаючись бути професіоналами обраної справи, творчими, цілеспрямованими людьми, схожими на батька. Тож Петрова жага до життя, величезний оптимізм та любов до рідної землі – в них.
Автор Ольга Кизименко
Статтю опубліковано в газеті "Народне слово"
від 28 жовтня 2010 року, №79 (2935)