Caption

Є багато людей, які після першого удару, що наносить життя, припиняють Жити. Павло Козак не з таких. Після травми, яка мала би прикувати його до ліжка, він все ж встав. Після не надто вдалих перших кроків у спорті, він таки знайшов той вид, що найближче йому до душі.

Зараз він живе у Львові, є випускником Львівської Політехніки, веде активний спосіб життя, професійно займається пауерліфтингом, тренуючись самостійно, без допомоги тренера. Саме з цього виду Павлові нещодавно вручили звання майстра спорту міжнародного класу. Серед його найцінніших здобутків – першість на Чемпіонаті України серед інвалідів і золото на Чемпіонаті Європи між здоровими спортсменами.

«Це не ходьба була, а ходьба по муках».

Молоді літа… Коли життя, здається, у тебе під ногами. Саме у цей щасливий для багатьох час Павлові не поталанило. Після падіння з висоти лікарі не давали прогнозів щодо його подальшого життя, адже чи виживе він? Чи то вперте бажання бути таки щасливим, чи щось інше допомогло, але хлопець виграв той бій. Наслідки все ж неминучі: гарантії того, що він зможе навіть сидіти, не давав ніхто.

Життя минало за стінами п’ятиповерхівки, а в Павла висновувалася жага не залишатися обабіч. Так, він почав щоденні тренування. Для нього звичним стало тягання гантелей, вправи на турнікетах. Щодня він проводив так 3–4 години. Важкими зусиллями волі йому вдалося не лише почати самостійно пересуватися на візку, а й встати. Зціпивши зуби, він вдруге робив свої перші кроки. Хоча, як сам тепер зазначає, «це не ходьба була, а ходьба по муках».

Оговтавшись від травми, Павло вирішив не обмежуватися самостійними тренуваннями і почав відвідувати секцію Інваспорту з фехтування. Стосунки з тренером не були  такими, як хотілося б, тож хлопець перекваліфікувався у баскетболіста. Саме у цій секції він познайомився з теперішнім підопічним та гарним другом – Богданом Кошулабом, якому тоді ще не було й 12-ти. Вони часто їздили на змагання, але високих результатів не показували. Вагому роль тут зіграли непрофесійні візки та незіграність у команді. Згодом фінансування секції погіршилося, фактично її існування припинилося. Він залюбки і зараз би пограв у баскетбол, але повертатися до цього виду спорту на професійному рівні, все ж, не хоче. Коли часу у Павла стало більш, ніж достатньо, він вирішив спробувати свої сили у пауерліфтингу. Так почалося його зіркове сходження до перемог.

«Для когось це екстрим, а для мене – буденність»

Не знайшовши підходящої кандидатури тренера, Павло вирішив тренуватися самостійно. Щодня він вивчав свій організм і намагався підібрати ті вправи, які би не лише розвивали тіло, давали позитивний результат, але й які би не нашкодили здоров’ю. Зважаючи на свої особливості, він змушений шукати аналоги – в якому положенні і яку вправу можна замінити, щоб навантажити ту частину тіла, що потрібно. «За кордоном зі спортсменом працює група фахівців, серед яких – лікарі, масажисти, особисті тренери», – зі сумом говорить Павло. У нас же не надто цим переймаються. Він переконаний, що головними чинниками, які дозволяють займатися пауерліфтингом є: здорове серце, міцні руки, велике бажання і, що не менш важливо, можливість.

«Тренуватися самому важко?», – запитую у Павла.

Він мить думає, а потім відповідає: «Не можу сказати, що легко, але я вже звик. Для когось це екстрим, а для мене – буденність».

Перш ніж приступати до праці, він дивиться результати змагань, аналізує техніку переможців. Ймовірно, така стратегія багато допомагає у досягеннні високого результату. Саме надіючись на гарний фінал, Павло вирушав у травні на Чемпіонат Європи серед здорових спортсменів. Залучившись матеріальною підтримкою Профспілок Львівщини, а також Петра Писарчука, взявши і свої заощадження, вони разом із Богданом Кошулабом поїхали в далеку дорогу – до Австрії. «На цих змаганнях виступало двоє здорових хлопців з Криму. Вони усі три спроби, як у нас кажуть, «забаранили», їм зарахували нулі, попри те, автономна республіка Крим проплатила їм всю поїздку, в тому числі проживання, харчування, екіпіровку», – розповідає Павло. Йому ж довелося шукати спонсорів самотужки. На щастя, не дарма. Адже і він, і його підопічний, повернулися на батьківщину призерами. Це при тому, що виступали вони без екіпіровки, яка дозволяє поліпшити результат на 30 і більше кілограмів.

Змагання добігли кінця і Павло повернувся з розвиненої європейської країни до Львова, де його зустріла все та ж ситуація. У рідному місті й досі не адаптовано жодного залу, в якому могла би вільно займатися людина на візочку. Тож, щоб показувати достойні результати, таким спортсменам треба «захворіти на заняття спортом».

Нещодавно Павлові присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу. Він щиро зізнається: «Я навіть не вірив до пори-до часу, що можна досягнути таких результатів». Та ейфорія минула і настала буденність: статус, престиж повинен бути підкріплений фінансово – хоча би ставкою у збірній. Попри заяви про те, що Павла таки взяли у паралімпійську збірну України з пауерліфтингу, йому особисто цього не повідомляли, не було й прозьби щодо надання документів для офіційного оформлення на роботу. Тож на разі він і далі сподівається на краще, стабільне майбутнє, працюючи над собою лише завдяки ентузіазмові.

«Треба прагнути більшого»

Переживши багато випробувань, Павло все ж вважає, що жалітися на життя не варто. Адже «кожен сам вибирає свою стежку, і сам є ковалем свого щастя». Означуючи себе, він каже: «до певної міри максималіст, а ще фаталіст: або все, або нічого». Він цінує у людях те, чого зараз не так багато у нашому матеріалістичному суспільстві: співчуття, розуміння та підтримку.

Залишаючись активним членом суспільства, він впевнено говорить про ті проблеми, які існують. До прикладу, йому не байдуже те, що у нас на людей у візочках чи з якимись іншими нозологіями звикли дивитися як на жебраків. Павло переконаний, що це ставлення необхідно ламати. «Треба прагнути більшого», – цим і керується щодня.

Попри значну роль спорту у його житті пріоритети у нього інші. Він хоче знайти гарну дівчину, збудувати своє гніздечко, хоче мати свою квартиру, а також двійко маленьких дітлахів. «Хочеться кращого життя для них, щоб дати їм те, чого я не мав. Я знаю, що доб’юся успіху у всьому. Головне – не складати рук, не зневірюватися і бути терплячим».Цього й бажаємо нашому героєві!

 

Автор Наталка Павук

Статтю опубліковано в газеті «Благовіст»

№42-43, жовтень 2010 р.