оп

Після нещасного випадку у юнацькому віці львів’янці Роксолані Дзьобі-Балян  ампутували обидві ноги. Проте не втративши жаги до життя, вона почала займатися спортом, згодом створила сім’ю, народила донечку Еліну. Минулого літа Роксолана повернулася з Чемпіонату Європи зі стрільби з лука, де виборола золото, а нещодавно мерія міста надала спортсменці 100 тис. грн для придбання автомобіля. Нашу розмову про спорт, життєві пріоритети та багато іншого, читайте далі.

З кожним роком росту як спортсмен

Нещодавно Ти повернулася з Чемпіонату Європи, що проводили у французькому місті Віші. Що найбільше запам’яталося з тих змагань?

Найбільше відклалася в пам’яті перемога, до якої я йшла дуже довго. Нічого особливого про Францію не запам’ятала, адже ми щодня стріляли, тож часу на відвідування визначних місць не було. Проте вразив високий рівень комфорту, за що спортсмени були вдячні організаторам. Моїй перемозі ж посприяли також гарні погодні умови.

Яка з усіх нагород у лучному спорті для Тебе є найцінніша?

Кожна здобута нагорода для кожного спортсмена є важлива. Моя остання перемога – звання чемпіонки Європи важлива для мене тому, що я виборола її в особистому заліку, а не в командному. Нею я також здобула ліцензію на Паралімпійські ігри в Лондон, яку давали тільки тим, що виборювали І-ші місця. Я була дуже здивована, бо раніше на Чемпіонатах Європи ліцензій не давали. І лише тоді, як я перемогла, до мене підійшов мій тренер – Олег Петрович Ільяшенко і привітав зі здобуттям ліцензії. Цього року я стала також призеркою Гран Прі Європи, що проводили в Англії. Ця медаль для мене теж має велике значення.

Яку роль у своєму житті Ти відводиш спортові? Які маєш  пріоритети у житті?

Як кожна людина ставиться до своєї роботи, так само я до спорту. Для мене це теж є робота, мій хліб. Я не можу відводити стрільбі перше місце, бо для мене найголовніше – сім’я. Хоч вірю, що є багато людей, які повністю віддаються спортові, але вважаю, що все-таки на першому місці має бути родина.

Чи плануєш подальше життя пов’язувати зі спортом?

Так, звичайно. Я би дуже хотіла поїхати у Лондон 2012-го та стати там призеркою. Адже це зовсім інший, вищий рівень. Загалом рівень стрілків дуже виріс за останні роки. Я помітила це, адже їжджу на змагання від 2005 року. Це стосується і техніки стрільби, і результатів. Тому нам треба дуже багато працювати, щоб виборювати нагороди. Адже не тільки ми у чомусь вдосконалюємося, але й також наші конкуренти.

Що може посприяти тому, щоб рівень наших стрільців зріс?

Найперше результат залежить від завзятості спортсмена, від його наполегливості. Я думаю, що якщо людина ставить собі якусь мету і робить хоча би 80% того, що можливо, якщо працює і вірить у себе, то може багато чого досягнути. Великий плюс у тому, що ми маємо хороших тренерів. Проте багато чого залежить також від фінансової забезпеченості людей. Бо якщо людина щодня думає, за що вона має купити продуктів, щоб щось приготувати, то наполегливість не допоможе. Окремий аспект – добирання до місця тренування. Окрім того, нам би дуже пасувало, як і кожній збірній, фізично оздоровлюватися, зокрема, відвідувати басейн, сауну, масажний кабінет. На разі цього у нас нема. А то ж необхідність, адже будь-які спортсмени повинні підтримувати своє здоров’я. Думаю, що кожен спортсмен має мати ще й трохи удачі. Бо інколи перемагають такі люди, що ніхто б не міг подумати про їхній тріумф. Гадаю, про мене теж за кордоном багато хто так думає, вони не сподівалися моєї перемоги. Загалом, думаю, проблема у тому, що все це має працювати у сукупності.

Як Ти прийшла в лучний спорт?

У секцію мене привів Богдан Носевич. Я була у таборі фізичної реабілітації для неповносправних у м. Винниках (біля Львова – Н. П.), а він тренував там секцію з лука. Я познайомилася з ним, і згодом він розповів про мене Михайлові Хусківадзе – тренерові збірної. Вони дуже довго мене вмовляли, бо я не хотіла займатися стрільбою з лука. На сьогодні я стріляю вже 9 років.

Якими були перші кроки у спорті? Чи можна сказати, що було важко?

Не можу сказати, що було важко. Бо тоді я ставилася до тренувань не серйозно. Мені просто було цікаво. Я спілкувалася з новими людьми, мала можливість вийти за межі чотирьох стін. Після народження доньки, коли я повернулася у спорт, все відбувалося дуже швидко. Я відновила тренування у січні, а в травні був відбірковий Чемпіонат України на Гран Прі Європи та Чемпіонат світу. Тоді я виборола право представляти Україну. Я відчуваю, що з кожним роком росту як спортсмен.  І дедалі більше розумію, що без серйозності не вдасться нічого досягнути.

Неповносправним людям вдвічі важливіше мати авто

Які цілі ставиш перед собою у житті?

Найближчим часом я піду на водійські курси. Нарешті здійснилося чудо – мер нашого міста Андрій Іванович Садовий надав мені кошти для купівлі автомобіля, за що я йому дуже вдячна. Тож тепер, коли є гроші для придбання авта, можна йти на курси (сміється – Н. П.), хоч могла їх уже давно закінчити. Ще одна ціль – підготовка до Чемпіонату світу. Окрім того, щоранку я пробуджуюся з ціллю виховувати свою доньку.

Наскільки для Тебе важливо мати авто?

Я думаю, що у всьому світі для кожної людини важливо мати автомобіль, бо тоді ти не залежний ні від кого. А неповносправним людям це вдвічі важливіше. До прикладу, я тричі на тиждень добираюся на тренування на таксі, тобто я свої гроші витрачаю внікуди, а маючи свій автомобіль, я вкладатиму їх у нього. Тому це дуже важливо. Я надзвичайно тішуся, що тепер маю змогу купити автівку. Одна людина мені сказала, що обіцяного чекають сім років, я ж чекала тільки три.

Кому треба подякувати за виділення коштів? Хто тому посприяв?

Сприяли всі. Бо коли я тільки приїхала з Чемпіонату Європи, то давала інтерв’ю. І найперше про те, що мер міста Львова пообіцяв авто і не виконав своєї обіцянки, написала одна з львівських газет. Потім з перемогою мене приходила вітати офіційна делегація. Тоді начальник Львівського обласного центру фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт»Вадим Магрілов також порушив це питання, за що йому велика подяка. Дякую й усім іншим людям, які допомогли.

Чи вже визначилася із маркою автомобіля?

Ще ні. Ми хочемо купити машину за кордоном і привезти сюди. Шкода, але не завжди все, що подобається, є якісним. Я розумію, що тут треба добре все розрахувати, зокрема, витрати на автомобіль, у т. ч. запчастини. Я не знаю, чи в мене ще буде в житті така можливість. Тож на разі шукаємо. Вирішили, що коробка передач буде автоматична. Ну і звичайно, купуватимемо не седан, бо хочу,  щоб вона була вмістима.

Мудру людину інвалідність не зупинить

Чи довго наважувалася, планувала народження доньки, адже тут також був певний ризик?

Не планувала взагалі. Можу з певністю назвати себе авантюрною людиною. Я думаю, що людьми керує Бог і у той час донька повинна була в мене народитися. Аналізуючи за деякий час минулі події у своєму житті, я переконана, що все мало трапитися саме так. Щоб чогось навчити, щось мені довести. Тому народження дитини я не боялася, вірю, що Бог мав мене оберегти.

Чи плануєте з чоловіком поповнення у сім’ї?

Так. Ми домовилися, точніше я його переконала, що мені треба поїхати ще в Лондон і після того можна буде народжувати. Опісля ще залишиться два роки, щоб готуватися до Бразилії (сміється – Н. П.). Вважаю, що у житті щось потрібно планувати, не можна жити одним днем.

Як думаєш, чи може інвалідність зупинити людину у досягненні якихось цілей?

Думаю, ні. Мудру людину вона не зупинить. Навпаки, стане поштовхом. Бо якщо здорова людина не бачить усіх цінностей у житті, я оцінюю цю ситуацію за своїм прикладом, то коли вона втрачає, наприклад, здатність пересуватися, решту життя хоче комусь щось довести. Тому тих людей, які сильні, не зупинить інвалідність.

Ти – мама, дружина, спортсменка. Які маєш хобі, чим любиш займатися у вільний час?

Люблю читати. Останнім часом мені подобалися твори Пауло Коельйо. Читаючи їх, я відпочивала. Але останньою я прочитала його книжку «Алхімік», вона мене дуже роздратувала, я її не зрозуміла. У юності мені подобалися детективи. Часто читаю ті книжки, які мені порадять. Люблю також дивитися цікаві передачі, гарні фільми, готувати щось смачненьке на кухні.

Чи маєш у житті авторитетів?

У мене немає якоїсь конкретної людини-авторитета. Я просто поважаю тих людей, з яких можу взяти приклад.

Ти оптиміст?

Я не можу віднести себе до оптимістів, бо не можу на все, що відбувається у світі, дивитися з усмішкою, не можу і до песимістів. Швидше за все я – реаліст.

І. Купрін казав: «Жінка, яка багато страждала, повинна вміти багато і кохати». Як прокоментуєш?

Гадаю, він мав рацію. Взагалі я думаю, що ми, жінки, створені для того, щоб кохати. І людина, яка має таку здатність, є щасливою людиною. Я щаслива жінка. Адже то є велике щастя, мати біля себе людину, яка тебе поважає і яку поважаєш ти.

Що побажаєш читачам «Благовіста»?

Найперше, щоби вони вірили в себе, в свої сили та можливості. Кажуть, що у тих, які не бачать або не чують, відкривається шосте чуття. Я думаю, що в усіх людей, у яких порушений опорно-руховий апарат чи є будь-яка інша вада, є таке чуття. А також вони наділені силою і внутрішнім стержнем. Бажаю, щоб усім читачам стало жити трохи легше, щоб держава дбала про нас. Вірте у свої сили!

 

Автор Наталка Павук

Статтю опубліковано в газеті «Благовіст»

№45, жовтень 2010 р.